ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

• дізнатися про становище Латинської Америки наприкінці XVIII — на початку XIX ст.;
• з'ясувати особливості першого успішного антиколоніального виступу в Латинській Америці, який відбувся на острові Гаїті;
• визначити основні передумови початку боротьби латиноамериканців за визволення від колоніального панування;
• проаналізувати розгортання війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці й процес здобуття незалежності Бразилією.

 

Пригадайте:

1. Які європейські держави мали колоніальні володіння в Південній Америці наприкінці XVIII ст.?

2. Що таке національно-визвольна боротьба?

3. Наведіть приклади національно-визвольної боротьби народів тогочасної Європи.

 

Визначте характерні риси становища Латинської Америки в цей період.

1. Латинська Америка наприкінці XVIII — на початку

XIX ст. Назву «Латинська Америка» вживають щодо країн Південної і Центральної Америки та островів Карибського моря. Панування тут упродовж трьох століть європейських колонізаторів спричинило поширення в цій місцевості іспанської, португальської та французької мов, які походять від давньої латинської мови, що й обумовило назву регіону.

Наприкінці XVIII ст. більшість території Латинської Америки належала Іспанії. Її колоніальні володіння були об’єднані в чотири віцекоролівства — Ла-Плата (сучасні Аргентина, Уругвай, Парагвай, Болівія), Нова Гранада (Колумбія, Панама, Венесуела, Еквадор), Нова Іспанія (Мексика й частина Центральної Америки), Перу (Чилі та Перу). Іспанія володіла також островами Куба, Пуерто-Рико та Гаїті. Португалії належала Бразилія, яка займала близько половини всієї території Південної Америки.

Колонія Сан-Домінго на острові Гаїті складалася із французької (західної) та іспанської (східної) частин, а Гвіана поділялася на колоніальні володіння Великої Британії, Нідерландів і Франції. В усіх колоніях європейців у Латинській Америці влада належала колоніальній адміністрації, що призначалася з метрополій.

Населення Латинської Америки цього періоду становили індіанці (корінні жителі регіону), європейські переселенці, вихідці з Африки й ті, хто народився від мішаних шлюбів. У складі 16-мільйонного населення іспанських колоній близько 7,5 млн осіб становили індіанці, 5,3 млн осіб — метиси (народжені від європейців та індіанців), мулати (народжені від європейців і темношкірих) і самбо (нащадки темношкірих та індіанців), 3 млн осіб — креоли (нащадки європейських переселенців, які народилися в колоніях). Населення португальської Бразилії становило 3,2 млн осіб, серед яких було 1,3 млн темношкірих рабів. Загалом у тогочасній Латинській Америці налічувалося близько 2 млн темношкірих рабів.

за доби Великих географічних відкриттів португальський мореплавець Педру Кабрал відкрив східну частину Південної Америки. Тривалий час португальці із заснованих тут колоній вивозили лише цінні породи деревини, які називали «пау-бразил». ця назва — Бразилія — із часом закріпилася за цією частиною Латинської Америки.

Більшість індіанців перебувала у власності держави. Вони сплачували подушний податок, відробляли обов’язкову трудову повинність, безкоштовно працюючи на копальнях, будівництві тощо. Змінювати місце проживання без дозволу колоніальної адміністрації їм заборонялося. Латифундисти (великі землевласники) забирали землі індіанців, а їх самих перетворювали на найманих працівників. Лише невелику кількість латиноамериканців становили вільні селяни-скота-рі (гаучо в Ла-Платі та льянеро в Новій Гранаді). Значна частина працюючого населення складалася з боргових рабів-пеонів, залежність яких переходила й на наступні покоління. На плантаціях цукрової тростини в Бразилії працювали темношкірі раби. Індіанці, афроамериканці, метиси, мулати й самбо позбавлялися можливості обіймати посади в колоніальній адміністрації та органах місцевого самоврядування.

Більшість місцевої аристократії (креолів) становили досить заможні власники плантацій, торговельних підприємств тощо. Вони були невдоволені високими податками, дозволом вивозити свою продукцію лише до метрополій, існуванням державних монополій (виключних прав) на продаж солі, тютюну та інших товарів. Оскільки креолам також заборонялося обіймати адміністративні посади, вони виступали за надання колоніям самоуправління.

Вирішальне значення для становища людини в Латинській Америці мали її походження та колір шкіри. Перше місце посідали білі, що походили з Європи, далі йшли креоли, за ними — метиси, мулати, самбо та індіанці. Нижчими за всіх вважали темношкірих, що походили від африканських рабів.

Визначте передумови та результати повстання на острові Гаїті.

2. Повстання на острові Гаїті. Перший успішний у Латинській Америці антиколоніальний виступ розпочався в колонії Сан-Домінго на острові Гаїті. Тут зосереджувалося близько 500 тис. темношкірих рабів і мулатів, якими володіли 4—5 тис. родин плантаторів. Жахливі умови праці на цукрових плантаціях часто спричиняли протести. Звістки про події в охопленій революцією Франції мали значний вплив на ситуацію в колонії.

Наприкінці серпня 1791 р. на острові спалахнуло повстання, у якому взяли участь понад 10 тис. рабів. До них приєдналися «марони» (утеклі темношкірі раби) і «маленькі білі» (дрібні фермери, наймані працівники, ремісники). Очолив повстанців колишній раб Франсуа Домінік Туссен, якого пізніше почали називати Лувертюром (від франц. — «відкриття») за те, що він відкрив усім шлях до свободи. Йому вдалося звільнити рабів. Після того як Національний конвент оголосив про скасування рабства у французьких колоніях і визнав владу Ф. Туссена, той домігся виведення з Гаїті британських та іспанських військ, підпорядкував своїй владі весь острів, перетворив його на керовану афроамериканцями країну під протекторатом Франції і проголосив себе її генерал-губернатором. Пізніше Ф. Туссен оприлюднив Конституцію Гаїті, яка підтвердила скасування рабства, оголосила рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності. За Францією зберігалася лише формальна влада над країною. Перший

консул Наполеон Бонапарт спробував відновити контроль Франції над Гаїті, однак не зміг подолати опір місцевого населення. Тоді представники французької влади запросили керівника повстанців для підписання угоди, затримали й кинули у в’язницю, де він і помер.

Однак опір не припинився. Через два роки боротьба повстанців завершилася перемогою. У 1804 р. тут проголосили створення першої в Латинській Америці незалежної держави — Таїтянської республіки. Це було єдине в історії людства успішне повстання рабів. Проте його правитель організував різанину білого населення, щоб не залишати в країні потенційних ворогів і помститися за страчених повстанців.

Визначте передумови Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці.

3. Передумови боротьби латиноамериканського населення проти іспанського панування. Розгортанню національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях сприяло послаблення зв’язків із метрополією під час наполеонівських війн.

Ініціаторами національно-визвольної боротьби латиноамериканських колоній виступили креоли. Вони обурювалися тим, що іспанська влада забороняла їм торгувати з будь-якими країнами, крім Іспанії. За звільнення від іспанської залежності виступала більшість офіцерів, що походили з креольських родин. Найбільш рішуче були налаштовані селяни й ремісники, які походили з індіанців і метисів. Вони прагнули звільнитися від утисків латифундистів, лихварів та стати самостійними господарями. Здобути свободу сподівалися численні темношкірі раби. На початку XIX ст. усі вони стали усвідомлювати себе латиноамериканцями, повноправними жителями цієї території, що мають невід’ємне право визначати її долю.

Поштовхом до початку боротьби стали події в Іспанії, коли туди вторглися французькі війська, а іспанський престол Наполеон I передав своєму брату Жозефу Бонапарту. Перед населенням іспанських колоній у Латинській Америці постала складна проблема: підтримати нову владу, підкорятися старому королю чи брати владу у свої руки. Лідери боротьби із французькими загарбниками в Іспанії відмовилися надати самоврядування колоніям, що збільшило кількість прибічників остаточного розриву з метрополією.

Якими були основні події Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці?

4. Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці (1810—1826 рр.). Звістки про поразку урядових сил в Іспанії в боротьбі з Наполеоном та її окупацію французькими військами, виникнення ситуації безвладдя в колоніях стали приводом до початку збройної боротьби.

Влітку 1810 р. в найбільших центрах іспанських колоній (Буенос-Айрес, Каракас, Кіто, Богота) спалахнули повстання, унаслідок яких там було повалено іспанську владу. Ці події вважають початком Війни за незалежність іспанських колоній

у Латинській Америці. Оскільки в різних частинах континенту вона мала свої особливості, виділяють три головні її регіони: Венесуела і Нова Гранада (сучасна Колумбія), південь Латинської Америки, Мексика.

УТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ

Спочатку центром боротьби стала Венесуела, де національно-визвольний рух очолювало створене креолами «Патріотичне товариство». Воно вимагало рішучих дій від креольської знаті, до якої перейшла влада в Каракасі після повалення іспанської влади. Одним із лідерів молодих венесуельських патріотів став Сімон Болівар.

У липні 1811 р. Національний конгрес проголосив створення незалежної республіки Венесуела. Її Конституція визначила основні громадянські права, скасувала іспанські титули та повинності. Однак нова влада не ліквідувала рабство й не задовольнила потреб індіанців і метисів. Цим скористалася іспанська влада, яка, налаштувавши частину селян проти господарів-креолів, залучила їх на свій бік.

Поразки змусили С. Болівара піти на рішучі кроки. Він оголосив про скасування рабства й наділення селян землею в разі перемоги. Це дозволило йому залучити до своєї армії значну кількість добровольців. У 1816 р. розпочався новий етап війни, що завершився в 1821 р. визволенням Венесуели й Нової Гранади від іспанського панування. Того ж року ухвалили рішення об’єднати звільнені землі у федеративну республіку Велика Колумбія. Президентом країни тимчасово обрали С. Болівара. Війна з перемінним успіхом тривала протягом

1812—1816 рр.

У цей самий час південь Латинської Америки також охопила визвольна війна. У липні 1816 р. тут проголосили незалежність Сполучених провінцій Ла-Плати (від 1826 р. — Аргентина). На початку 1817 р. генерал-креол Хосе де Сан-Мартін, зібравши сильну армію, здійснив важкий перехід через гірські пасма Анд до Чилі. Повстанці розгромили іспанські війська. У квітні 1818 р. було проголошено незалежність Чилі. У 1820—1821 рр. Х. де Сан-Мартін здійснив похід до Перу, де після перемоги над іспанськими військами в липні 1821 р. проголосив незалежність країни. Однак іспанські війська продовжували утримувати високогірні райони Верхнього Перу. Лише через три роки цю частину країни остаточно звільнили від іспанського панування завдяки допомозі С. Болівара. Утворену тут державу на його честь назвали Болівією. Незалежність проголосили також Парагвай (1811 р.) та Уругвай (1825 р.).

Сімон Болівар —

латиноамериканський військовий і державний діяч, лідер Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. Під впливом поглядів європейських просвітителів С. Болівар прагнув звільнити Латинську Америку від іспанського панування. До Венесуели він повернувся переконаним республіканцем і розпочав боротьбу з колонізаторами. Вдячні нащадки надали йому почесний титул «Визволитель».

Коханою жінкою С. Болівара була Мануела Саенс. У 1822 р. вона втекла від свого чоловіка та зустріла С. Болівара, із яким залишилася до кінця його життя. за врятування С. Болівара під час «Вересневої змови» 1828 р. вона отримала від нього титул «Визволителька визволителя». Наприкінці XX ст. дослідники визнали М. Саенс жіночим символом війн XIX ст.

Колумбійський соціолог Хелен Гарсес писав, що історія М. Саенс і С. Болівара стала для Латинської Америки символом вічного кохання всупереч усьому, тогочасною історією Ромео і Джульєтти.

Успішній боротьбі населення Латинської Америки сприяло те, що держави Священного союзу не змогли прийти на допомогу Іспанії через появу «доктрини Монро» й загрозу Великої Британії втрутитися в ситуацію.

У вересні 1810 р. Війна за незалежність охопила Мексику. Вона поєднувалася з боротьбою рабів, індіанців-селян і міської бідноти за зміну свого становища. Спочатку повстання очолював сільський священник Мігель Ідальго, а після його загибелі — священник Хосе Марія Морелос. У 1813 р. повстанці проголосили незалежність Нової Іспанії, але через два роки іспанські війська розгромили їх і відновили своє панування. Політична нестабільність у метрополії та постійне гноблення спонукали місцеву креоль-

ську верхівку до поновлення боротьби. Нове антиіспанське повстання очолив полковник-креол Агустін де Ітурбіде. У 1821 р. він очолив новостворену незалежну Мексиканську імперію. Після її краху в 1823 р. постала незалежна федеративна республіка об’єднаних провінцій Центральної Америки.

У січні 1826 р. латиноамериканським військам здався останній іспанський гарнізон на острові Чілое. Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці завершилася перемогою. У володінні Іспанії залишилися лише острови Куба та Пуерто-Рико в Карибському морі.

Для новостворених незалежних держав Латинської Америки наступні десятиліття XIX ст. стали періодом відстоювання своєї незалежності й розбудови нових державних структур.

Як відбулося здобуття незалежності Бразилією?

5. Здобуття Бразилією незалежності. Упродовж XVIII ст. португальська колонія Бразилія успішно розвивалася завдяки відкритим там покладам алмазів і золота. Її населення збільшилося в десять разів і зрівнялося з метрополією. У період «золотої лихоманки» 1740—1760 рр. сюди щорічно завозилося 50 тис. темношкірих рабів. На бразильських копальнях у 1780—1820 рр. видобули понад 524 тонни золота. Розвиток Бразилії прискорився після того, як у 1808 р. внаслідок вторгнення війська Наполеона Бонапарта до Португалії сюди переїхав королівський двір. Після цього торговельну монополію, різноманітні обмеження та інші елементи колоніальної системи фактично ліквідували. У 1815 р. Бразилія здобула новий статус і перетворилася з колонії на рівноправну частину Португальського королівства.

Після повернення в 1821 р. до Португалії короля Жуа-на VI правлячі кола метрополії спробували повернути Бразилію до колоніального стану. У відповідь на це в країні швидко поширився рух під гаслом «Свобода або смерть!». Місцева знать, здолавши за допомогою загонів ополчення португальські гарнізони, створила бразильський уряд і примусила залишеного королем принца-регента видати маніфест про незалежність країни. У вересні 1822 р. було оголошено про повний розрив відносин із Португалією. Ця подія вважається датою проголошення незалежності країни. Бразилія стала імперією на чолі з імператором Педру I. За формою державного правління це була конституційна монархія. Невирішеною проблемою після здобуття Бразилією незалежності залишилося рабство. Воно було скасовано під тиском Великої Британії в 1888 р.

Невдоволення рабовласників призвело до кризи в країні. Її розв’язав військовий переворот 1889 р., під час якого в Бразилії було ліквідовано монархію та встановлено республіку.

Працюємо з хронологією

1804 р. — створення першої в Латинській Америці незалежної держави — Таїтянської республіки.

1810—1826 рр. — Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. 1822 р. — проголошення незалежності Бразилії.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

особливості становища Латинської Америки наприкінці XVIII — на початку XIX ст.;

результати національно-визвольної боротьби на Гаїті; передумови Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці;

основні здобутки Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці;

особливості здобуття незалежності Бразилією.

Запитання і завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте героя (героїню)».

Правила гри. Учитель/учителька записує на картці прізвище історичного діяча або діячки та кладе її до конверта. Учні та учениці мають за допомогою заздалегідь визначеної кількості запитань (наприклад, десяти) відгадати, про кого йдеться. Учитель/учителька може відповідати лише «так», «ні» або «частково». Гру можна проводити в парах, малих групах або з усім класом.

2. Наведіть факти, які дозволяють стверджувати, що в Латинській Америці наприкінці XVIII — на початку XIX ст. сформувалася відмінна від інших національно-культурна спільнота. 3. Якими були особливості повстання на острові Гаїті як першого успішного антиколоніального виступу в Латинській Америці? 4. Чим був обумовлений початок національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях у Латинській Америці? 5. Наведіть обґрунтоване судження щодо того, у чому полягає значення Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці для розвитку регіону. 6. Порівняйте процес здобуття незалежності Бразилією та Війну за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці.

7. Покажіть на карті атласу події, пов'язані з розгортанням національно-визвольного руху та утворенням незалежних держав у Латинській Америці. 8. Складіть у зошиті таблицю «Утворення незалежних держав у Латинській Америці».

Дата створення	Назва держави

9. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за запитанням «Чи існували інші шляхи розвитку Латинської Америки та як міг виглядати регіон у разі їх здійснення?». 10. Робота в парах. Обговоріть і розв'яжіть пізнавальну задачу. Чому, на вашу думку, І. Франка, який брав активну участь в українському національному русі в Галичині, зацікавила постать С. Болівара? Що з його діяльності могло бути корисним для українського руху? 11. За додатковими джерелами інформації складіть історичний портрет С. Болівара. Скористайтеся відповідним планом-схемою в додатках до підручника (с. 224).

Практичне заняття за розділом II

Узагальнення за розділом II

Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом II

 

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк 2022